Бути мамою - це щастя
А що для вас означає бути мамою? Це дійсно щастя, чи важка праця? І чи поєднуються ці речі?
Асоціація Емануїл та Клуб психологічної та капеланської підтримки родин учасників АТО «Парасольки» зробили проект до Дня матері - історії реальних жінок, які розповідають, що для них означає бути мамами. Докладніше про цей проект нам розповіла Дарина Міріко, автор ідеї та координатор проекту.
- Дарино, розкажіть, як виникла ідея створити ці відеоролики?
Думка про подібний проект у мене вперше виникла, мабуть, коли я розмірковувала над долею моєї рідної мами. Вона - післявоєнна дитина, яку її мама змушена була віддати до цілодобового садочку, в той час як сама важко працювала.
Радянська система ставила людей в такі умови, коли дітей виховувала держава, а не сім’я. В результаті виросло не одне покоління дітей, вихованих та скалічених радянською антиукраїнською атеїстичною системою.
У мене було щасливе дитинство, я і сестра були нагодовані, гарно вдягнені (мама сама шила для нас), вчилися у музичній школі. Але мама не почувалася щасливою мамою, тому що їй з дитинства втовкмачили, що корисною жінка може бути лише десь на виробництві (вона це називає - бути корисною для суспільства), а материнство - це фактично побічний продукт життя.
Радянська влада, так само як зараз влада Росії, витрачала великі зусилля на пропаганду та ідеологічне виховання на всіх рівнях, починаючи з дитсадків, формуючи свідомість радянських людей. Вона забезпечила гендерну рівність, зробивши з жінки тяглову робочу силу, фактично забрала в українців їхні традиційні родинні цінності – адже Україна майже тисячу років до приходу комуністичної влади була християнською країною, яка жила за нормами християнської етики і моралі. В принципі, в українському суспільстві жінки завжди мали широкі права і повагу чоловіків.
Я хочу, щоб в сучасному українському суспільстві кожна жінка була вільною в своєму виборі щодо кар’єри та материнства. І домогосподарка, і працююча за зарплату жінка мають рівні права на повагу родини та суспільства. І жінки, які обрали сім’ю, а не кар’єру, мають відчувати себе так само успішними жінками, як і ті, які займаються бізнесом. І як показує досвід наших героїнь, успіх на роботі не заважає бути хорошою мамою.
Для Вас особисто що важливіше – сім’я чи кар’єра?
У мене п’ятеро дітей. І це - найважливіше. Так, я - творча натура, і не можу всидіти в рамках лише дому. Тому якщо і не працюю, то займаюся волонтерською діяльністю. Для мене важливо, що чоловік підтримує це. Але ще студенткою я вирішила, що в пріорітеті для мене є материнство.
Можна стати зіркою, відомою на весь світ, але залишитися одинокою. Я ж хочу любити і бути потрібною.
Як співачка я не раз виступала перед великою кількістю глядачів, і в цьому є задоволення і певний азарт. Але це ні в яке порівняння не йде з тим щастям, коли тебе обіймає маленька людина, і каже, що вона тебе любить.
Я хочу, щоб жінки подивилися на себе збоку, і зрозуміли, що бути мамою - то справжнє щастя. Тому виникла ідея цього проекту.
Як ви обирали героїнь?
Ми з режисером Іриною Глушковою спочатку визначили, яких героїнь хотіли б знімати, а потім уже шукали відповідних реальних жінок. Для нас було дуже важливим зняти реальні історії реальних сімей, тому ми нічого не вигадували штучного, а пристосовували свою первісну ідею під героїню.Спочатку планувалося десять різнопланових історій, але життя вносить свої корективи. Наприклад, ми шукали жінку, яка, не маючи можливості народити, всиновила дитину і стала щасливою мамою. Такі сім»ї є, але в нашій країні таємниця всиновлення охороняється законом, і більшість людей не хоче публічності в цьому питанні. Тоді Іра запропонувала знятися мені - ми з чоловіком не робимо таємниці з того, що всиновили трьох дітей. Так з двох історій вийшла одна, бо мій чоловік до того ж є військовим.
За статистикою, 90% випускників інтернатів не стають повноцінними членами суспільства, а ведуть асоціальний спосіб життя, потрапляють до в’язниці, народжують дітей та залишають їх так само, як були покинуті самі. І не тому, що вони такі погані, чи мають таку спадковість. Просто вони нікому не потрібні, відкинуті суспільством.
Молода людина потребує наставництва, а ці діти його позбавлені.
Коли ці діти потрапили до нас, вони майже не розмовляли, мали затримку розвитку. Зараз є учнями звичайної школи, вміють читати, розв’язувати задачі, ходять на танці. А найголовніше - мають родину, яка дає їм можливість розвиватися, прийняття та любов. Ми дали цим дітям надію і шанс на інше життя.
Історії наших героїнь мене надихають. По-перше, вони всі гарні. Не замучені, зморені побутом домогосподарки, як часто подається, а справжні красуні, до того ж розумні. У кожної з них до зйомок я брала интервью, і ці бесіди збагатили мене та показали, наскільки глибоко кожна з них мислить.
Галина - приклад щирості і мужності. Я не уявляю, і не хочу уявляти, що переживає мати, коли п*ять днів не знає, чи живий її син, і що з ним. Особливо мене вразило, шо вона розповіла, як син після полону їв просто хліб, хоча в хаті було наготовано багато смачного. Вона дуже багато пережила, і зберегла віру в людей і позитивне ставлення до світу.
Еля - музикознавець за освітою і довгий час викладала історію музики у виші. Але утримувати сина на ці гроші було важко, і колишні студенти влаштували її на роботу і делікатно допомагали вчитися новій професії. Це реалії нашого життя. Інколи люди цікавляться, чи не жалкує вона, що відмовилась від почесної роботи викладачем та працює продавцем у торговому центрі. Але Еля каже, що зараз почувається впевнено, тому що забезпечує сина тим, що потрібно для його розвитку. Не вистачає тільки тата.
Таким чином разом з іншими батьками було розпочато проект «Перспектива 21-3», який спрямований на створення реального прикладу повноцінного навчання, працевлаштування та самостійного проживання людей з синдромом Дауна в Україні.
Аренда не тільки живе в Україні, а й робить дуже багато для українського суспільства, для системи освіти. І коли я дивлюся на неї, мені стає соромно, що я, українка, не стараюся так сильно. І розумію, що не можна опускати руки, а ставати й працювати пліч-о-пліч з такими людьми, як Аренда.
Я дізналася, що на початку ХХ століття в Україні святкували День матері, а після 1939 року комуністи його заборонили, і це свято повернулося до України лише за часів незалежності.
Особисто я вважаю, що силоміць нав’язане комуністами свято 8 березня є чужим для українців, доречнішим би було святкування Дня матері, оскільки і так 8 березня зараз фактично перетворилося на його аналог, але має комуністичне атеїстичне підґрунтя. Уже кілька років я не вітаю мою маму з 8 березня, і прошу, щоб не вітали мене. А на День матері обов’язково їй дзвоню або приїжджаю у гості, кажу добрі слова та дарую квіти. Коли я вперше це зробила, моя мама була вражена і здивована.
Ну а чоловік вчить наших дітей вітати мене.
Що Ви побажаєте українкам?
Я бажаю кожній жінці розуміти, що вона є неповторною та прекрасною створеною Богом людиною. Завдяки цьому ми можемо бути вільними, а не рабинями, любити своїх рідних та робити для них повсякденні справи не через примус чи почуття обов'язку, а тому, що любимо їх.
Хочу, щоб люди шанували своїх матерів та дякували їм. Кожна мама - звичайно ж, недосконала людина, як усі ми. Але мами вміють жертвувати собою заради дітей, мами не сплять і переживають, обіймають, годують і заколисують. Мами дають життя. І за це вони варті поваги і подяки.
Розмовляли Марія Курбатова та Дарина Міріко
Матеріал надано сайтом ПАРАСОЛЬКИ.
Фото у заголовку статті Paul Hanaoka