Відповідаючи на питання молоді

Питання:
Яка межа між спілкуванням/дружбою віруючого і невіруючого, і чи повинна вона бути взагалі (і прокоментуйте вірш 2Кор 6:14-15, ). З одного боку, невіруюча людина може прийти до Бога, побачивши життя істинного віруючого, а з іншого боку, як говорять, "Не чиста собака зробить блохасту чистою, а навпаки".Відповідь:
Ісус завжди спілкувався з грішниками. Він Сам говорив, що не «здорові» потребують лікаря, а «хворі». І впродовж усього Евангелія ми бачимо нерозуміння такої Його поведінки з боку тогочасної еліти: Фарисеїв та Садукеїв. З їх погляду це виглядало дуже дивним: «дружба з цим світом» паплюжить - вона означає участь у гріхах світу. А при такому баченні, якщо освячення для вас важливе, треба відмежовуватися від грішного світу, ізолюватись, щоб «захистити» свою святість, праведність та істину. Таке розуміння стосунків із невіруючими було досить поширеним впродовж усієї історії Церкви і лишається популярним й досі. Якщо пильно подивитись, ми можемо побачити багато прикладів такого відокремлення: монахи (усіх конфесій), меноніти, аміші, а у радянські часи це були «відділені» баптисти (п’ятидесятники) - усіх їх об'єднує те, що вони бачили небезпеку у спілкуванні зі світом.

Але давайте проаналізуємо, що відбувається з Церквою, яка відмежувалася від суспільства?

• Вона перетворюється на незрозумілу оточуючим її людям субкультуру.
• Вона втрачає здатність говорити з людьми «однією мовою», бачити виклики свого часу і через ту істину, яка їй відкрита, відповідати на них шляхом участі у суспільному діалозі.
  Члени такої Церкви позбавлені духовного розвитку. Легко бути христианином серед християн. Натомісь ми можемо зростати тільки тоді, коли у щоденному житті практикуємо істини, які вивчаємо у Біблії. А для цієї практики у нас має бути «поле» - те місце, де наше життя тісно перетинається зі світськими людьми.

По суті це і є нашим покликанням: «...ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…» (Мтф. 28:19). Я вірю, що в житті кожного християнина має бути «територія», де ми «дотикаємось» із людьми далекими від церкви, і вони мають змогу побачити, як ми живемо, як приймаємо рішення, як розв'язуємо конфлікти - місце, де ми можемо будувати стосунки з ними. І ці стосунки дуже важлививі, тому що без них благовістя зазвичай сприймаєтья як нав’язування своєї думки.

Головне питання, як на мене, не у тому, дружити чи не дружити з невіруючими. А в тому, як у цих стосунках зберегти свою ідентичність, як не асимілюватись, як щоденно практикувати біблійні істини у цей час, у цій культурі, серед цих людей….зрештою, відповідь зведеться до простого (і складного одночасно): люби людей, люби Бога і будь близький з Ним.

Фото в заголовку статті Разработано через Freepik