А що для вас означає бути мамою? Це дійсно щастя, чи важка праця? І чи поєднуються ці речі?

Асоціація Емануїл та Клуб психологічної та капеланської підтримки родин учасників АТО «Парасольки» зробили проект до Дня матері - історії реальних жінок, які розповідають, що для них означає бути мамами. Докладніше про цей проект нам розповіла Дарина Міріко, автор ідеї та координатор проекту.

- Дарино, розкажіть, як виникла ідея створити ці відеоролики?
Думка про подібний проект у мене вперше виникла, мабуть, коли я розмірковувала над долею моєї рідної мами. Вона - післявоєнна дитина, яку її мама змушена була віддати до цілодобового садочку, в той час як сама важко працювала.

Радянська система ставила людей в такі умови, коли дітей виховувала держава, а не сім’я. В результаті виросло не одне покоління дітей, вихованих та скалічених радянською антиукраїнською атеїстичною системою.

У мене було щасливе дитинство, я і сестра були нагодовані, гарно вдягнені (мама сама шила для нас), вчилися у музичній школі. Але мама не почувалася щасливою мамою, тому що їй з дитинства втовкмачили, що корисною жінка може бути лише десь на виробництві (вона це називає - бути корисною для суспільства), а материнство - це фактично побічний продукт життя.

Радянська влада, так само як зараз влада Росії, витрачала великі зусилля на пропаганду та ідеологічне виховання на всіх рівнях, починаючи з дитсадків, формуючи свідомість радянських людей. Вона забезпечила гендерну рівність, зробивши з жінки тяглову робочу силу, фактично забрала в українців їхні традиційні родинні цінності – адже Україна майже тисячу років до приходу комуністичної влади була християнською країною, яка жила за нормами християнської етики і моралі. В принципі, в українському суспільстві жінки завжди мали широкі права і повагу чоловіків.

Я хочу, щоб в сучасному українському суспільстві кожна жінка була вільною в своєму виборі щодо кар’єри та материнства. І домогосподарка, і працююча за зарплату жінка мають рівні права на повагу родини та суспільства. І жінки, які обрали сім’ю, а не кар’єру, мають відчувати себе так само успішними жінками, як і ті, які займаються бізнесом. І як показує досвід наших героїнь, успіх на роботі не заважає бути хорошою мамою.

Для Вас особисто що важливіше – сім’я чи кар’єра?

У мене п’ятеро дітей. І це - найважливіше. Так, я - творча натура, і не можу всидіти в рамках лише дому. Тому якщо і не працюю, то займаюся волонтерською діяльністю. Для мене важливо, що чоловік підтримує це. Але ще студенткою я вирішила, що в пріорітеті для мене є материнство.

Можна стати зіркою, відомою на весь світ, але залишитися одинокою. Я ж хочу любити і бути потрібною.

Як співачка я не раз виступала перед великою кількістю глядачів, і в цьому є задоволення і певний азарт. Але це ні в яке порівняння не йде з тим щастям, коли тебе обіймає маленька людина, і каже, що вона тебе любить.

Я хочу, щоб жінки подивилися на себе збоку, і зрозуміли, що бути мамою - то справжнє щастя. Тому виникла ідея цього проекту.

Як ви обирали героїнь?

Ми з режисером Іриною Глушковою спочатку визначили, яких героїнь хотіли б знімати, а потім уже шукали відповідних реальних жінок. Для нас було дуже важливим зняти реальні історії реальних сімей, тому ми нічого не вигадували штучного, а пристосовували свою первісну ідею під героїню.Спочатку планувалося десять різнопланових історій, але життя вносить свої корективи. Наприклад, ми шукали жінку, яка, не маючи можливості народити, всиновила дитину і стала щасливою мамою. Такі сім»ї є, але в нашій країні таємниця всиновлення охороняється законом, і більшість людей не хоче публічності в цьому питанні. Тоді Іра запропонувала знятися мені - ми з чоловіком не робимо таємниці з того, що всиновили трьох дітей. Так з двох історій вийшла одна, бо мій чоловік до того ж є військовим. Чому ви всиновили дітей, маючи власних?

За статистикою, 90% випускників інтернатів не стають повноцінними членами суспільства, а ведуть асоціальний спосіб життя, потрапляють до в’язниці, народжують дітей та залишають їх так само, як були покинуті самі. І не тому, що вони такі погані, чи мають таку спадковість. Просто вони нікому не потрібні, відкинуті суспільством.

Молода людина потребує наставництва, а ці діти його позбавлені.

Коли ці діти потрапили до нас, вони майже не розмовляли, мали затримку розвитку. Зараз є учнями звичайної школи, вміють читати, розв’язувати задачі, ходять на танці. А найголовніше - мають родину, яка дає їм можливість розвиватися, прийняття та любов. Ми дали цим дітям надію і шанс на інше життя.

Історії наших героїнь мене надихають. По-перше, вони всі гарні. Не замучені, зморені побутом домогосподарки, як часто подається, а справжні красуні, до того ж розумні. У кожної з них до зйомок я брала интервью, і ці бесіди збагатили мене та показали, наскільки глибоко кожна з них мислить.

Галина - приклад щирості і мужності. Я не уявляю, і не хочу уявляти, що переживає мати, коли п*ять днів не знає, чи живий її син, і що з ним. Особливо мене вразило, шо вона розповіла, як син після полону їв просто хліб, хоча в хаті було наготовано багато смачного. Вона дуже багато пережила, і зберегла віру в людей і позитивне ставлення до світу. Те ж можна сказати і про Елю, яка пережила смерть чоловіка, але заради сина почала нове життя. Еля для мене ще й приклад глибокої інтелігентності. Вона дуже літературно формує думку, не втрачає контролю над собою. Під час зйомок вона переживала: «Тільки б не розплакатися», хоча ми її завірили, що нічого страшного в цьому немає.
Еля - музикознавець за освітою і довгий час викладала історію музики у виші. Але утримувати сина на ці гроші було важко, і колишні студенти влаштували її на роботу і делікатно допомагали вчитися новій професії. Це реалії нашого життя. Інколи люди цікавляться, чи не жалкує вона, що відмовилась від почесної роботи викладачем та працює продавцем у торговому центрі. Але Еля каже, що зараз почувається впевнено, тому що забезпечує сина тим, що потрібно для його розвитку. Не вистачає тільки тата. Аренда не має ні краплини української крові, вона родом з Голандії. Вона вийшла заміж за українця та оселилася в Києві. У них народилася здорова дівчинка, а пізніше - Петро, який має синдром Дауна. Попри те, що Нідерланди є набагато краще пристосованими для людей з синдромом Дауна, ніж Україна, подружжя прийняло рішення залишитися в тут та зробити все від них залежне, щоб життя таких особливих людей стало більш повноцінним, змінити ставлення суспільства до них.

Таким чином разом з іншими батьками було розпочато проект «Перспектива 21-3», який спрямований на створення реального прикладу повноцінного навчання, працевлаштування та самостійного проживання людей з синдромом Дауна в Україні.

Аренда не тільки живе в Україні, а й робить дуже багато для українського суспільства, для системи освіти. І коли я дивлюся на неї, мені стає соромно, що я, українка, не стараюся так сильно. І розумію, що не можна опускати руки, а ставати й працювати пліч-о-пліч з такими людьми, як Аренда. Оксана - приклад позитиву. Ми познайомилися з нею завдяки цьому проекту, але стали подругами. Вона вірить в людей і вміє надихати. Як вона каже у своєму відео, потрібно вчити дітей бачити все хороше. І вона вчить власним прикладом.Як Ви святкуєте День матері?

Я дізналася, що на початку ХХ століття в Україні святкували День матері, а після 1939 року комуністи його заборонили, і це свято повернулося до України лише за часів незалежності.

Особисто я вважаю, що силоміць нав’язане комуністами свято 8 березня є чужим для українців, доречнішим би було святкування Дня матері, оскільки і так 8 березня зараз фактично перетворилося на його аналог, але має комуністичне атеїстичне підґрунтя. Уже кілька років я не вітаю мою маму з 8 березня, і прошу, щоб не вітали мене. А на День матері обов’язково їй дзвоню або приїжджаю у гості, кажу добрі слова та дарую квіти. Коли я вперше це зробила, моя мама була вражена і здивована.
Ну а чоловік вчить наших дітей вітати мене.

Що Ви побажаєте українкам?

Я бажаю кожній жінці розуміти, що вона є неповторною та прекрасною створеною Богом людиною. Завдяки цьому ми можемо бути вільними, а не рабинями, любити своїх рідних та робити для них повсякденні справи не через примус чи почуття обов'язку, а тому, що любимо їх.

Хочу, щоб люди шанували своїх матерів та дякували їм. Кожна мама - звичайно ж, недосконала людина, як усі ми. Але мами вміють жертвувати собою заради дітей, мами не сплять і переживають, обіймають, годують і заколисують. Мами дають життя. І за це вони варті поваги і подяки.

Розмовляли Марія Курбатова та Дарина Міріко
Матеріал надано сайтом ПАРАСОЛЬКИ.
Фото у заголовку статті Paul Hanaoka